На перший погляд здається, що знімки Бурбовського статичні. Однак насправді вони сповнені внутрішньої напруги та динаміки. Неспішно, пильно вдивляєшся в них - і оболонка буденності ніби розчиняється, оголюючи потаємну сутність людини, пейзажу, предмета... А потім немов вибух - для глядача настає мить осяяння. Розуміння. п, найголовніше, любові!
Кожна робота майстра - свого роду фотопритча. Дуже осмислена і глибока. Спробуйте описати її словами - і майже напевно вийде вірш у прозі.
У біографічних довідках зазвичай вказують гучні звання Олега Олександровича Бурбовського: Заслужений працівник культури України, Заслужений фотохудожник України, Почесний громадянин міста Запоріжжя, фотохудожник Міжнародної федерації фотомистецтва (AFIAP), член правління і голова приймальної комісії Національної спілки фотохудожників України (не кажучи вже про те, що саме він без малого півстоліття впевнено стоїть на чолі запорізького регіонального фоторуху)... Згадують, що він - лауреат всеукраїнської премії "Визнання-2000", а в рідному Запоріжжі - "Людина року-2002". Ще перераховують, наскільки це можливо, незліченні нагороди майстра і виставки, в яких він брав участь (за найскромнішими підрахунками їх було близько 500). Але, напевно, куди більш праві знавці фотомистецтва, які відгукуються про Бурбовського з шанобливою лаконічністю: "Класик". Ще уточнюють: "Справжній художник". Так, саме так. Тут навіть не потрібна добавка "фото". Просто - Художник.
Багато знімків Бурбовського, які сприймаються як абсолютно спонтанні, насправді - вивірені і продумані постановки. Це анітрохи не применшує їхньої цінності, а лише збільшує її: ми ж приймаємо ці фотографії як абсолютну життєву правду! Значить, художник вловив у людях щось дуже суттєве, важливе... - Спочатку я знімав просто так, - згадує Олег Бурбовський. - Життя, навчання йшли своєю чергою. А фотографія перебувала ніби "за кадром". Але потім щось немов би "клацнуло". У 1959 році я зробив кілька серйозних композицій. Заради однієї з них ми з друзями-студентами спеціально пішли на вокзал Запоріжжя-І. Я заліз на майданчик вагона, їх поставив біля сходинок зображати пару, що прощається. Так народилося "Розставання".
Коли Олег Бурбовський дивиться кіно, він дуже прискіпливий до роботи операторів. Його власні знімки теж нагадують міні-фільми. Мимоволі додумуєш: що було з героями до цього? Що буде після? У думках "промотуєш" усю долю людини. Напевно такого "післясмаку" не залишалося б, якби Бурбовський робив свої знімки з холодним серцем. Але в них завжди присутнє щире почуття. - А як же інакше? - дивується Олег Бурбовський. - Адже до кожної людини переймаєшся якимись почуттями. Тремтиш, коли перед тобою незвичний кадр, коли в пейзажі миготить щось, що зупиняє погляд. Усе це пробуджує в тобі почуття! Ти налаштовуєшся на кадр. А без почуттів толку не буде. Якщо знімаєш людину без почуттів, фотографії вийдуть мертвими. Холодними. Ні, душа обов'язково має бути присутня!
На думку Олега Олександровича, саме з того, як художник відчуває, народжуються його почерк і творче обличчя. Ось один зі знімків майстра: серед соснових голок - сніжок у формі сердечка. Є в ньому щось напрочуд чисте і зворушливе. Але якби митець не відчув цієї чистоти, йому й на думку не спало б трохи "підробити" пухнасту грудку снігу пальцем, перетворюючи її на символ кохання.
Знімки Олега Бурбовського майже ніколи не бувають похмурими чи безнадійними. Ніколи не залишаються лише на поверхні. Дивлячись на них, відчуваєш красу мудрості, внутрішньої сили, людяності... Приголомшливу красу життя, що складається - з чого ж іще? - з низки таких різних і неповторних миттєвостей, що йдуть у нескінченність.